Назар Опришко "Бористень" - Народний Герой України

11 жовтня

image36413

14 жовтня у свято Покрови Пресвятої Богородиці країна відзначає День захисника України. Ця дата, як ще одне нагадування – війна триває і неможливо скласти ціну героїзму усіх тих, що зараз є на передовій і тих, що там загинули. Нам на Галичині не чути залпів гармат, але серед нас є ті, які у снах часто бачать кадри війни і які добре знають запах пороху. Хтось з них уже пробує жити мирним життям, а хтось відчайдушно прагне повернутись. Колишніх бійців не буває. Усі вони герої, захисники України. Напередодні свята ми познайомились з нашим земляком, молодим бійцем, який з перших днів був на Майдані, потім на війні і зараз веде особисту боротьбу за власне життя. 

Назар Опришко, позивний Бористень, 26 років – боєць 8 батальйону «Аратта» Української добровольчої армії. Народився у селі Завадів на Стрийщині. Нагороджений Орденом «Народний Герой України».

Назар, ти зовсім молодий хлопець, а за плечима вже великий військовий досвід. Як війна увійшла у твоє життя?

Після закінчення училища я подався працювати. Мене завжди цікавила музика. Спершу я монтував сцени для великих концертів, потім займався звукорежисурою на цих сценах, працював ді-джеєм, писав музику. Про війну ніколи не думав. У час, коли розпочинався «Майдан» я працював у Києві. Мені подзвонили друзі і сказали, що в центрі мітингують студенти. Я прийшов до них, побачив багатьох знайомих і мене наче «приклеїло». Був я і під час сумнозвісного розгону на фонтані. Тоді у нас була сильна паніка. Дісталось кожному. Ми потрапили на якусь квартиру, нас було шестеро і ми були зовсім не знайомі між собою. Але перев’язували один одному рани і підтримували. Вже тоді ми знали, це тільки початок.

Я пройшов увесь Майдан, всі його «гарячі» точки, а тоді нас відправили в «Десну», навчальний центр УДА, тоді ще Правого Сектору.

Ти готувався їхати на війну. Невже не було страшно?

Спочатку, звісно, що було страшно. Після Слов’янська і Краматорська я поїхав додому, вирішив, що досить воювати. Але не зміг. Мене тягнуло назад. Я повернувся і більше не залишав цієї справи. Спершу був п’ятий батальйон, а потім сформувався окремий восьмий на чолі з Андрієм Гергетом і ми пішли за ним. З бойовими завданнями пройшли чимало населених пунктів. Зокрема, Водяне, Сталаківка, Гранітне, Гнутове та інші. А в Широкине наша група взагалі заходила першою. Інколи були такі серйозні обстріли, що думав, живими не вийдемо. На передовій завжди найперше страшно за побратимів, за кожним оглядаєшся, чи у безпечній позиції. За себе думаєш в останню чергу. По-справжню страшно стає вже потім, коли обговорюємо критичні моменти. Що могло би бути, якщо би поступили по-іншому…

image4463 1

Чи були бойові поранення?

Так. Мав кілька осколочних поранень. Під донецьким аеропортом був поранений серйозно в ногу. Вона була практично потрощена. Потім мав осколок в нирці, який «гуляв» по тілу і опинився в стінці печінки. Це було в Широкино. На обличчі один осколок витягнули, а один і досі є. І ще чимало інших поранень, яких навіть не рахую.

Коли на війні гинули побратими, чи не було бажання покинути все і рятуватись?

Звісно, ні. Навпаки хотілось продовжувати боротьбу, щоб їхня смерть була недаремною. І після того йшов на завдання найперше не з ідеєю, а з їхніми іменами. Також завжди переконував себе, що так і мало бути. Це війна. Якщо вважати, що це несправедливість, то психологічно витримати всі ті втрати просто не можливо.

Як рідні сприйняли твоє рішення воювати?

Батьки довгий час не знали, що я на війні. Першим дізнався батько. Він афганець, тому зрозумів мене, хоча і дуже переживав. А від мами ще довго приховували, аж поки вона не побачила мене по телебаченню. Спочатку було важко. Але потім всі звикли.

Нещодавно тебе нагородили найпочеснішою недержавною відзнакою «Народний герой України».

Так. Вручення відбувалось у Хотині у дворі старовинної фортеці. Це символічне історичне місце, адже колись там воювали ще козаки. Орден по-справжньому народний. Спеціальна рада, яка обирає найдостойніших, оновлюється щороку. Вивчають історії бійців, їхні подвиги і заслуги. Цьогоріч нагородили шістьох, двох з яких посмертно. Мені приємно, що і я отримав срібного шаблетризуба. Це честь.image4463 2

Зараз ти ведеш ще одну боротьбу. На цей раз за власне здоров’я і життя. Очевидно, що це відбиток війни.

З дитинства у мене цукровий діабет. Десь там в окопах простудив нирки, які при діабеті не відновлюються. Потім поїхав лікувати хворобу серця - інфекційний ендокардит. Але моє самопочуття різко почало погіршувалося. Після більш детальних обстежень у мене виявили ниркову недостатність. Зараз я на гемодіалізі і готуюсь до пересадки нирки. Звісно, якщо буде можливість. Це дуже дорого. В Україні таких операцій не проводять.

Після безперервного перебування у зоні бойових дій, на мирній Україні, мабуть, не звично?

У мене відчуття, що я у відпустці і от-от маю повернутись. Особливо важко, коли дзвонять хлопці з батальйону і розповідають про різні «цікаві» моменти. Боляче розуміти, що у мирній Україні забули про війну. Особливо на Заході. Навіть в Одесі люди чують, як «москаль дихає у спину» і щось роблять. А у нас, буває, виходжу у Львові з потяга і чую заклики: «повертайтесь додому», «війни немає» або «через вас все це триває»…. Ось з цим змиритись дуже важко. Але кожен з нас знає, чому ми тут. Я дуже хочу бути здоровим, займатися улюбленою справою. Хочу, щоб війна закінчилася і, щоб змінились люди, їхнє розуміння ситуації. Дай Бог!

Нехай так і буде! Дякуємо за твою позицію і за твою боротьбу.